За освітою — вчитель-історик. Гончарству навчався у народної майстрині Лесі Денисенко-Єременко з Василькова, вона гончариня вже у сьомому поколінні. 
Думаю, що став гончарем, бо завжди любив робити щось власноруч. Пробував різне — від столярної справи до роботи зі шкірою. Але вперше потрапивши до гончарної майстерні, відчув, що це моє, та «сродна праця», про яку казав Сковорода. Глину називають «живим» матеріалом, бо вона набуває різних форм, змінює свої властивості від температури печі. Заворожує, коли мільйони дрібних часточок спікаються в один виріб.
Люблю створювати теплі і практичні речі, які використовуватимуть щодня: кавові горнята, великі миски та тарілки для подачі страв. Вважаю, що глиняний посуд живий, тож має жити у побуті поруч із людиною, а не стояти роками на полицях.
Виготовлення гончарних виробів — це одна частина моєї роботи. Друга, величезна частина — це майстер-класи, навчання. Мені складно називати всіх учнями, але якщо порахувати дітей та дорослих, які більш-менш постійно ходять на заняття, то набереться більше тисячі. Хтось приходить раз на рік, хтось — пару разів на тиждень.
Скоро буде 4 роки як ми з дружиною та партнером відкрили нову гончарну локацію — Творчу майстерню «ЯР» у центрі столиці. Мене дуже тішить, що більшість учнів є постійними, вони приходять до майстерні, щоб розслабитись після роботи чи творчо провести вихідні. Часто чую, що глина допомагає відчути собі у моменті, тут і тепер. Адже в сучасному світі люди рідко створюють речі власноруч, а гончарство дає можливість загальмуватись, переключити думки з робочих питань, зосередившись лише на формі, кольорі, фактурі.